Леся Пиняк

Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:

«Мы тебя не понимаем», «может, ты будешь на русском?» – тиснули вчителі на україномовного Богдана. Він стояв на своєму. Однокласники називали хлопця «сепаратистом» і сміялися. У 2014 році, коли Росія окупувала його рідний Крим, Богдан був першачком. Батькові він розповів про булінг у школі лише через п’ять років, які вони жили вже на вільній території України. Хлопець зізнається: згадуючи пережите, розплакався. І це здивувало його самого – думав, йому вже байдуже.

• Як психіка дітей реагує на те, що з ними відбувалося в окупації? Чому вони не відкриваються дорослим?
• У чому особливості роботи з дітьми, які тривалий час жили в окупації і відвідували там школу?
• І чи є окремі програми підтримки саме для дітей, які виїжджають з тимчасово окупованих територій (ТОТ)?

Імена героїв змінені, деякі факти з їхніх історій свідомо опущені з міркувань безпеки. З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

Сім’я Богдана залишила Крим через кілька місяців після захоплення. Рішення виїхати ухвалили тисячі родин на півострові та на окупованих територіях Донбасу, проте багато – лишились. Діти в окупації ростуть, роками слухаючи російську пропаганду, боячись зайвий раз вийти з дому, вільно говорити і довіряти. Їм доводиться таємно вчитись в українській школі, удавати лояльність до агресора і приховувати свої справжні погляди.

Індоктринація українських дітей в окупації – систематичний планомірний вплив з метою зміни світогляду та прищеплення певних ідей – політика, яку Росія, за свідченнями, здійснює з 2014 року, коли захопила Крим і частину Донецької і Луганської областей. Частиною цієї політики стала і мілітаризація.

Від початку повномасштабного вторгнення Росія масштабувала індоктринацію і мілітаризацію українських дітей в окупації, особливо на землях, захоплених з 2022 року. У школах – шляхом пропаганди, «уроків про важливе» та зустрічі з «героями» «СВО» (так російська влада називає війну проти України), поза школою – через табори, як розповідали самі діти та розслідувачі, де нав’язують російський патріотизм та проводять військові вишколи, залучення до російських мілітарі-рухів «Рух перших» і «Юнармія».

За оцінками української влади та правозахисників, на окупованих територіях живуть 1,6 мільйона дітей. І майже всі вони фактично переживають психологічне насильство, каже психологиня благодійного фонду «Голоси дітей» Наталія Сосновенко, експертка з теми окупації та депортації. Цих дітей, пояснює вона, позбавили можливості вільно прожити своє дитинство.

Текст був підготовлений у співпраці з The Reckoning Project, глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів.

Богдан. «Я був такого віку, що посперечатись не міг»

«Однокласники кричали в мій бік «сепаратист» і сміялися. Ми були в першому класі, і я тоді не розумів, що це означає», – розповідає 18-річний Богдан, який зараз є студентом першого курсу одного з університетів України.

Коли це сталося, йому було тільки сім.

Це був 2013–2014 навчальний рік, який восени почався з Революції гідності, в лютому продовжився окупацією Криму і в березні завершився незаконним «референдумом» агресора про «приєднання» півострова до РФ. Сім’я Богдана тоді жила в одному з міст в Криму, де й минуло все раннє дитинство хлопця.

Богдан пригадує, що у 2013 році перший у його житті шкільний дзвоник відбувся під гімн України на тлі українського прапора. На початку навчального року українською розмовляла половина дітей у класі. Після приходу окупантів зі школи прибрали українську символіку, зник стенд з гімном України, портрети Івана Франка, Тараса Шевченка і Лесі Українки. Стенд у синьо-жовтих кольорах, на якому були фотографії вчителів, перефарбували.

Змінився директор і деякі вчителі. Педагоги почали насильно кріпити на сорочки усім без винятку учням «георгіївську стрічку», тоді ще офіційно не заборонену в Україні (вона була заборонена у червні 2017 року – ред.).

«Мені батьки пояснили, що ця річ не має нічого спільного з українською символікою, тож я не хотів її носити і знімав зі свого одягу», – каже він. Але вчителі змушували кріпити її знову.

Самі вони стали розмовляти російською, усі уроки проводили теж нею. За наполяганням вчителів україномовні однокласники хлопця переходили на російську. Тисли й на Богдана. «Пояснювали тим, що «мы тебя не понимаем», «может, ты будешь на русском?» Я тоді був такого віку, що посперечатись з ними не міг. Нічого не казав їм, але і не переходив», – розповідає юнак. Поступово російською почав розмовляти увесь клас, крім нього.

Читайте також: «У клас ти не зайдеш без «георгіївської стрічки». 18-річна Евелін 10 діб вибиралась з окупованого Донецька

Одного разу під час гри однокласники відлупцювали Богдана по ногах. Хлопчик звернувся до вчительки, яка була поруч, але, каже, вона не захистила його. Після всього, що з ним відбулося, він почувався вигнанцем.

Ті кілька місяців життя під окупацією для сім’ї Богдана стали неабияким випробуванням, згадує юнак. Тато, який був активним учасником Революції Гідності, втратив роботу, мама була дуже налякана. Якось батько сказав вдома, що сім’я виїжджатиме в іншу область України. Богдан це почув і вирішив чекати, коли все закінчиться.

На останньому дзвонику в школі він уже слухав гімн Росії під триколором над головою. Богдан завершив перший клас з високими оцінками, але після виїзду на вільну територію України влітку 2014-го дуже боявся йти у другий в новій школі, бо думав, що там будуть так само знущатися. Але там учні та вчителі розмовляли українською, його прийняли і він зміг завести собі друзів.

Про те, що з ним відбувалося в школі після окупації, батькам Богдан майже не розповідав. Коли хлопець був у шостому класі, дорогою додому вони з батьком заговорили про Крим. Богдан зізнався йому, що в окупаційній школі діти називали його «сепаратистом». Вперше за п’ять років. «Думав, мені вже байдуже, але я заплакав», – ділиться хлопець.

Тато тоді його підтримав, але водночас і розізлився. Як пояснив чоловік, не на Богдана, а на те, що син був змушений піддаватися булінгу. І що він так довго йому не відкривався.

Після того Богдан ще кілька років продовжував думати, що таке ставлення до нього було через те, що йому в житті не пощастило, мовляв, опинився не в тому місці і не в той час. Зараз він переконаний, що це не так. «Це не «мені не пощастило», а просто є росіяни, які завадили нам жити спокійно», – каже юнак і додає, що з початком повномасштабного вторгнення ця думка у нього лише посилилася.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 25 червня 2024 року у справі «Україна проти РФ» (щодо АР Крим та м. Севастополь) зазначається: «Кількість студентів, які здобували освіту українською мовою, зменшилася на 80% протягом першого року після 2014 року і на ще 50% наступного року». Суд встановив підтверджені докази, що вказують на значне зменшення з 2014 року кількості закладів освіти та класів, де навчають українською мовою, на тимчасово окупованому Кримському півострові. За словами уповноваженої у справах ЄСПЛ Маргарити Сокоренко, це рішення є першим, в якому міжнародна судова інстанція визнала Росію відповідальною за політику масштабних та систематичних порушень прав людини на ТОТ АР Крим та Севастополі.

Булінг, зміна ідентичності: «психіка ламається»

«Якщо це системний булінг, то дитина або закривається і стає вигнанцем, або вона стає агресивною і виборює своє місце під сонцем. Бунтувати може навіть другокласник. Залежно від того, що їй транслюють удома, бо дитина орієнтується на дорослого», – каже дитяча і підліткова психологиня, арттерапевтка Анна Єрьоменко. Спеціалістка працює з дітьми, які у 2022 році тікали від війни з прифронтових та окупованих Росією територій.

За її словами, насильницька зміна ідентичності, спрямована на перенавчання дитини з українця на росіянина – це як сказати, наприклад, дівчинці «а зараз ти – хлопчик».

«Однозначно це негативний вплив. Психіка ламається. Комусь простіше здатися, дитина приймає чуже і її ідентичність стирається. Або психіка стає агресивною, і вона пристосовується з відчуттям сорому. А відчуття сорому задавлюється, бо психіка розуміє, що прийняла якусь не таку сторону», – каже Єрьоменко.

У будь-якому випадку мовчання – це захисний механізм, каже клінічна психологиня Натела Дубашидзе. З її слів, дитина може не розповідати, бо підсвідомо боїться реакції: «це занадто боляче», «це не врятує», «я винен».

«Або у булінгу дуже часто формується почуття провини у жертви. Це – природна психологічна реакція: «Я, напевно, щось зробив не так». Може бути порушення довіри до дорослого світу, – пояснює психологиня. – Якщо середовище (школа, учителі) не захищає – дитина втрачає базову довіру до того, що дорослі здатні її підтримати і не звертається до батьків».

Яна. «Цей час мого життя просто втрачений»

Яна виїжджала зі свого окупованого після 2022 року півдня України з посильною для її юнацьких рук валізою, кількома сотнями валюти в кишені та набором ще незабутих за три роки номерів телефонів знайомих. «Я ніби й не була підлітком. Цей час мого життя просто втрачений», – каже дівчина.

Яні – 18. Вона виїжджала з окупації сама. Дівчина розповідає, що мріяла про виїзд з перших днів повномасштабного вторгнення, але батьки не хотіли покидати рідний дім. Без них до повноліття вона не могла виїхати.

За законодавством РФ, яке агресор все міцніше вкорінює на окупованих територіях з допомогою силовиків, для виїзду за кордон дітям не потрібен батьківський супровід лише після досягнення повноліття.

В Україні діти можуть пересуватися територією країни без супроводу з 14 років, виїжджати за кордон самостійно – з 16 років (ст. 313 Цивільного кодексу України).

«Я відразу сказала батькам, що в окупаційну школу не піду. На мене і таких, як я, за віком їхня пропаганда вже не вплине, – розказує дівчина.

Але до окупаційної школи пішли молодші діти, з якими знайома Яна. Вони розповідали їй, що в новій школі у них відбуваються «розмови про важливе», де дітей змушують слухати російську пропаганду про вторгнення й окупацію. «Діти, яким по десять років, реально починають думати, що все, що там відбувається – це правильно», – зауважує вона.

Дівчина розповідає: після вторгнення у 2022 році російських окупаційних військ у її містечку перестали працювати школи і магазини. Зате з’явились вивіски з російським триколором і портретом Путіна. «Поширювали інформацію, що це нібито назавжди. Що так, як раніше, більше не буде. І що нібито вони з миром прийшли», – згадує Яна.

Шкільні класи у школі, де навчалася дівчина, наповнились російською символікою, літерами Z і портретами Путіна. В окупації заборонили не тільки українську символіку, але й будь-які натяки на неї.

«У мене в кімнаті було щось схоже на український прапор, то мені довелося сховати. Бо якби це хто-небудь побачив, а потім розказав про це «комендатурі», то до мене були б дуже серйозні питання», – пояснює вона.

За кілька років життя в окупації Яна втратила зв’язок з більшістю її ровесників та однокласників, які виїхали ще в перші тижні після початку великої війни. Увесь цей час на вулицю виходити було небезпечно. Спілкуватись з людьми – теж. Говорити українською чи суржиком люди не зважувались. Знайомитись там з кимось новим вона не хотіла.

«Був момент, коли я почала сумніватись, що колись звідти виберусь. Люди розмовляли між собою, і було відчуття, що у молоді немає іншого вибору, окрім як залишитися в окупації або поїхати в Росію. Мені треба будувати своє майбутнє. Але я не хотіла, щоб воно було там», – ділиться дівчина.

Роки, проведені в окупації, Яна називає повністю втраченими в особистому розвитку і житті часом. Думає, що саме через це їй зараз складно знайомитися з новими людьми й довіряти іншим, і вона дуже хвилюється, як це вплине на її майбутнє.

«Підлітки сердяться, бо дорослий не зміг захистити їх повністю»

«Новий соціум, нові вчителі. І ця історія успішності обнуляється. Ти можеш бути класним спортсменом у Бердянську. Але переїхав тепер, наприклад, в Київ, і можеш не знайти собі свого оточення», – пояснює дитяча і підліткова психологиня, арттерапевтка Анна Єрьоменко.

Якщо менші діти не розуміють, що таке окупація, і просто розказують те, як їм пояснюють батьки, то підлітки окупацію вже усвідомлюють. Розуміють, що «в них було і що це забрав ворог». В арттерапії це проявлялося в тому, що хлопці малювали мертвих росіян і Росію, яка палає, каже спеціалістка.

Є певні загальні вікові особливості, про які варто знати насамперед найближчим дорослим. Маленькі діти орієнтовані на рідного дорослого – батьків чи опікуна, діти молодшого шкільного віку – на близького дорослого, наприклад, вчительку або тренера. І втрата контакту з цими людьми може стати для них травмуючою. Для підлітків найважливішими є однолітки.

«Втрату зв’язку з ровесниками вони проживають так, ніби хтось помер», – пояснює Єрьоменко.

Вони можуть закритися в собі, не хотіти виходити з дому, з кімнати, йти до нової школи після переїзду. Спеціалістка каже, що до них треба бути особливо уважними, оскільки нетипова поведінка підлітка може спантеличувати батьків, бо в цьому віці травма і особливості підліткового віку накладаються.

«Вони можуть цього не усвідомлювати, не говорити про те, що вони сердяться, але вони сердяться на те, що дорослий не зміг захистити їх повністю. Діти втратили базову довіру до світу. Так, фізично з ними нічого не сталося, але насправді в їхньому житті сталося дуже багато змін», – каже експертка.

Психологиня громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Наталія Мезіна розповідає, що дітям, які виїхали з окупації, буває непросто знайти собі нове оточення, друзів на новому місці. До того ж, значна кількість психологічної енергії витрачається на адаптацію та реінтеграцію. Іноді ці діти починають сумувати за друзями, які залишились в окупації. В цей момент треба бути поруч.

«Це може бути сум, смуток. Він може перейти у депресію, але необов’язково. Наслідки можуть бути дуже різні, – каже психологиня. – Але наше завдання – дійсно залучити цю дитину максимально в шкільний простір, в сімейне оточення, щоб вона відчувала захист, щоб вона відчувала, що її чують, її потреби задовольняють, щоб вона надалі могла розвиватися, спираючись на ту допомогу, яку надають дорослі поряд».

Сашко. «Не били, але ми були як непрошені гості»

«Ставлення було до нас, ніби ми – інша раса. Недоброзичливе», – таку відповідь отримала бабуся Сашка після того, як онук повернувся з тритижневого відпочинку в таборі в окупованому Криму.

Цим поділом дітей жінка була дуже неприємно вражена.

«Я його запитала: «Сподобалось тобі?» – «Сподобалось». А тоді друга відповідь: «Ага, бабусю, більше не поїду». Кажу: «Там що, били?» – «Не били, – каже, – але ми були як непрошені гості, це відчувалося». Мовляв, ми ж тут російські такі всі. А ось приїхали з України якісь… Не дуже нам раді були», – поділилася бабуся.

На захоплений півострів влітку 2023 року його та інших школярів Херсонщини (він був тоді підлітком і майже випускником) відвезла адміністрація школи одного з селищ.

Їхати у табір Сашко не хотів. Але батько боявся, що дитину можуть забрати – такі погрози від представників окупаційної адміністрації вже надходили його знайомим. Він роздумував, чи пускати сина, але врешті погодився. Хлопця внесли в списки дітей на поїздку.

Читайте також: «Викрадені голоси»: маріупольські діти приїхали до Праги, щоб допомогти повернути інших українців

Він розповів бабусі, що під час перебування в таборі дітям не дозволяли подзвонити рідним. Але Сашкові вдавалося знаходити місце, де був інтернет, і хоча б написати. «Писав, але коротко: «у мене все добре» і «я не можу розмовляти», – розповідає жінка. Жодної інформації більше.

Бабуся зауважила, що Сашко завжди був небагатослівним і з ним нечасто вдавалося поговорити відверто. Після повернення онук, не вдаючись в деталі, розповів їй, що в таборі вихователі поводилися з дітьми дуже суворо – як в армії. Згадував про суперечки між підлітками, задирання одне з одним, які притаманні в їхньому віці. Лише сказав їй, що сам у них участі не брав. Більше нічого вона від нього не дізналася.

«Майже всі ці діти по суті пережили психологічне насильство»

Коли дитина живе в умовах окупації, вона перебуває в середовищі хронічної загрози, де не лише безпека, а й ідентичність, мова, ставлення до батьків – усе ставиться під сумнів. Це середовище позбавлене базових відчуттів стабільності та передбачуваності, які необхідні для формування здорової психіки, пояснює клінічна психологиня Натела Дубашидзе.

«Дитина змушена адаптуватися до ворожого середовища, де її справжні переконання або те, що їй вклали вдома, можуть бути небезпечними для неї. Виникає подвійне життя: зовні вона поводиться «правильно», щоб вижити, всередині може зберігати проукраїнську ідентичність, але ізолює її», – пояснює психологиня.

За її словами, це може сформувати дисоціацію – механізм, коли частина особистості (інакша, «небезпечна») ніби заморожується.

«У клінічній психології це іноді називають «емотивним застиганням», де внутрішній світ дитини ніби «розривається» між тим, що потрібно демонструвати, і тим, ким вона є насправді», – пояснює психологиня.

Наталія Сосновенко, психологиня благодійного фонду «Голоси дітей», з 2023 року працює з сім’ями та дітьми, які повернулися з депортації та ТОТ. Вона зазначає, що цей досвід призводить до довготривалої гострої стресової реакції у дітей, а іноді до посттравматичного стресового розладу.

«Це проблема саморегуляції, розуміння своїх емоцій. Якщо розглядати в глибокому контексті, майже всі ці діти по суті пережили психологічне насильство, бо їх позбавили можливості вільно проживати своє дитинство», – зазначає психологиня.

Ще одна проблема, на яку вказують експертки: батьки можуть не пов’язувати стан дитини з перебуванням в окупації. «Коли ми виїжджали, дитина усміхалась, по ній нічого не було помітно», – такими словами Єрьоменко описує типове здивування батьків під час прийому, коли виявляється, що зміни, які відбуваються зараз з їхньою дитиною – наслідок травми.

Єрьоменко розповідає, що у своїй практиці за час війни стикається з відкатом у розвитку на 2-3 роки, коли, наприклад, діти починають смоктати пальчик, гризти нігті або сюсюкатись, як маленькі. «Це нетипово, наприклад, для підлітків, але це нормальна реакція на дуже ненормальні ситуації», – каже спеціалістка.

Найпоширеніші звернення щодо дітей, які в різний час виїхали з ТОТ чи РФ і з якими зараз працюють експертки, – це тривала адаптація на новому місці, страх, спогади про минуле, закритість. Втім, кожна дитина має свій унікальний досвід і у будь-якому випадку до кожного психологи застосовують індивідуальний підхід.

Експертки розповідають, що перебування в довготривалій стресовій ситуації негативно позначається і на когнітивних здібностях дитини, тобто на здатності запам’ятовувати і відтворювати інформацію.

Читайте також: МКС отримав нові докази злочинів Росії проти українських дітей. Які саме і на що можна сподіватися

З досвіду Сосновенко, багато цих дітей також відчувають страх. Він може впливати на роботу кишково-шлункового тракту та серцево-судинної системи. «Наслідком цього є панічні атаки, запаморочення в голові, втрата свідомості», – каже експертка.

Діти з окупації відчувають додатковий тиск через те, що на ТОТ можуть залишатися їхні рідні, тож мовчать ще й тому, щоб їм не нашкодити, каже Мезіна. Особливо якщо їхні історії хочуть розповісти публічно.

«Люди замикаються в собі і намагаються вижити в тих умовах. Навіть у наш час розвитку зв’язку та інтернету відбувається така закритість в собі з обережності. Вони відчувають, що так буде безпечніше для них та їхніх близьких», – пояснює психологиня громадської спілки «Українська мережа за права дитини».

З дітьми, які повертаються з депортації чи ТОТ, важливо «просто спокійно спілкуватися», не виділяючи їх надмірною увагою, але і не ігноруючи їх, каже Сосновенко. Оскільки вони, виїжджаючи з ТОТ, втрачають частину себе і свого всесвіту, який там у них був.

«Вікова потреба дітей – бути прийнятими. Бути прийнятими в суспільстві, саме в групі своїх однолітків, де вона буде відчувати себе своєю. Для цього треба, щоб вона не піддавалася булінгу, щоб не відчувала себе відчуженою. А вона буде це відчувати, якщо нічого не робити. Бо вона змінює оточення і їй може бути важко підлаштуватися під нову програму, мову, нову територію і людей. І в цей момент її не завжди можуть підтримати рідні, бо вони самі на ТОТ і самі потребують підтримки», – додає Мезіна.

На її думку, важливо також залучати цих дітей до активної участі в суспільному житті: «Саме в ролі суб’єкта ця дитина буде відчувати свою впевненість, самостійність і буде розвиватися далі».

14 травня 2025 року парламент України ухвалив у цілому закон №12385 щодо статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій. Згідно з ним, такого статусу набувають не лише діти, які постраждали фізично внаслідок бойових дій, але й ті, хто постраждав емоційно, психологічно та соціально через війну.

За даними МОЗ, в Україні діє низка організацій, які допомагають з освітніми, соціальними, гуманітарними, психологічними потребами дітям, які повернулися із ТОТ. Їх реєструють як внутрішньо переміщених осіб, відповідно, вони отримують ту підтримку, яка передбачена дорослим та дітям ВПО.

Окремої підтримки для цієї категорії дітей в України донедавна не було. На початку червня 2025 року уряд запровадив одноразову «підйомну» допомогу у 50 тисяч гривень дитині, яка повернулася після депортації, примусового переміщення чи з ТОТ на підконтрольну владі України території, повідомили у Мінсоцполітики. Там також нагадали, що для повернення дитини складають індивідуальний план, включно із шляхом додому та низкою послуг з підтримки, серед іншого, і психологічної. Однак, чи є державні програми підтримки та розвитку для таких дітей, яким виповнилось 18, у відомстві не зазначили. На запит The Reckoning Project у Мінсоцполітики поки не відповіли.

Жоден з героїв на момент підготовки матеріалу не працював із психологом.

«Індоктринацією» юристи The Reckoning Project називають модель поведінки, складовою частиною якої є група взятих разом або пов’язаних між собою порушень, що стосуються прав на свободу думки, освіти, ідентичності та заборони расової дискримінації.

Російська Федерація має низку зобов'язань, сформульованих у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП) та Конвенції про права дитини (КПР), які визначають відповідальність держави за дотримання та захист прав дітей в освітніх установах та за їх межами. Право на освіту визначається такими принципами, як доступність, недискримінація, культурна релевантність та необхідність забезпечення належної якості освіти.

Виключення української мови з навчальних програм, зміна навчальних планів та культурного середовища шкіл на окупованій території також може порушити право дитини на ідентичність, яка складається не лише з національності, але й імені, родинних зв'язків, мови та цінностей. Форми індоктринації, які породжують нетерпимість і ненависть, можуть порушувати заборону расової дискримінації.